У першій половині ХІХ ст. почався розвиток цукроваріння в Україні. Піонерами цієї справи були брати Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки та Федір Симиренко, який одружився на їхній сестрі Анастасії. Федір був родом із Городища, перебував кріпаком князя Воронцова. Сім’я змогла заробити достатньо грошей, щоб викупити його з неволі. Яхненки походили зі Сміли, їхній батько Михайло шив чоботи, торгував кожухами. Щоб викупити з кріпацтва себе, дружину, трьох синів та двох доньок – витратив усі заощадження, спродав геть усе майно і навіть жінчине намисто.

Брати Яхненки і Симиренко за позичені гроші взяли в оренду два млини у Смілі, вдало торгували борошном, зерном та полотном. Федір Симиренко і Степан Яхненко, як грамотні люди, вели діловодство і бухгалтерію. А Кіндрат і Терентій Яхненки, які читати і писати не уміли, займалися практичними справами, купівлею-продажем. Поступово з’явилися успіх і прибутки, відкрили 6 магазинів в Одесі, мали склади у Миколаєві та Севастополі. Стали купцями першої гільдії. Родина була надзвичайно релігійною. Молитвою починали і закінчували роботу. В неділю не працювали, відвідували церкви і монастирі, допомагали бідним. В голодний 1830 рік упродовж кількох місяців годували близько 10 тисяч селян. Всі знедолені приходили до їхніх млинів і безкоштовно отримували борошно. За таку благодійність Кіндрат Яхненко був удостоєний звання спадкового почесного громадянина. Сім’я мала прекрасні, дружні стосунки з смілянським графом Самойловим, а потім з його нащадком графом Бобринським.

За прикладом Олексія Бобринського також вирішили взятися за виробництво цукру. Перший завод відкрили у Ташлиці, орендували в Орловці. Хотіли звести рафінадний завод у Києві, але міська дума не дозволила. Тоді князь Михайло Воронцов сам запропонував тямущій родині побудувати завод біля Городища. Пообіцяв, що на полях вирощуватимуть буряки, даватиме дрова. У 1846 році уклали письмовий договір на 36 років про оренду 260 десятин землі під облаштування цукрозаводу. За іншими документами контракт склали 1848 року терміном на 23 роки 9 місяців. Воронцов розумів, що за такий довгий час може багато чого змінитися. Тому дав підписати папери також своєму сину, графам Браницькому, Потоцькому та іншим. Вручаючи договір Кіндрату Яхненку, сказав: ”Бог нехай допоможе вам повести справу щасливо, на користь собі і нашій дорогій вітчизні. Сподіваюся, що від мене і спадкоємців моїх ви будете мати, окрім сердечної уваги, повний захист і прихильність у вашій великій справі. Спадкоємці мої зобов’язані також правдиво ставитися до вашої справи, як я. Але якби спадкоємці мої не поважали цього контракту, то государ імператор його захистить, і ви зможете у крайньому випадку звернутися до його імператорської величності ”.

Під будівництво обрали пустуючу ділянку нижче Городища над річкою Вільшанкою, неподалік Млієва. Спочатку побудували цегельню. А вже потім з власного матеріалу звели 7-поверховий цукрозавод – найбільший в Європі. Відкрили його у 1848 році. Все обладнання придбали у Франції та Англії. Будівлі й машини коштували понад 400 тис руб.

Хоч зараз про фірму згадують як про Мліївську, але тоді в усіх документах і на етикетках готової продукції підприємство значилося, як ”Городищенський завод братів Яхненко і Симиренко”. Довкола ще існувало кріпацтво, але на заводі використовували тільки вільнонайману працю. Підприємство працювало дуже успішно, виготовляли високоякісний цукор, який здобував золоті медалі на міжнародних промислових виставках. Власні склади і торгові будинки мали у Києві, Кременчуці, Єлисаветграді, Харкові, Одесі, Москві, Нижньому Новгороді. У кожній крамниці на чільному місці красувалися конусоподібні голови їхнього цукру. Валової виручки завод отримував 3,4 млн. на рік, а чистого прибутку до 300 тис руб. сріблом.

Після того, як зіпсувався маховик і завод мусив простоювати доки привезуть запчастини з закордону, звели власний машинобудівний завод – перший в Україні. Виготовляли обладнання для себе та інших цукрозаводів. Як повідомляв головний рахівник машбуду Потап Васильович Лось, завод відразу почав давати прибутки – 25 тисяч, а інколи і 50 тисяч на рік. Тут побудували перші на Дніпрі повністю металеві пароплави “Українець” та “Святослав”. Від діяльності фірми мали достаток дуже багато людей. Тільки безпосередньо при заводі працювало до 4 тис осіб.

Довкола цукрового та механічного заводів, як на дріжджах виросло містечко, сплановане за французьким зразком. Тут розвивалися не тільки економіка і наука, а й культура, освіта, медицина. У центрі красувалася велика будівля з вивіскою “Головна контора”, де працювали 40 чоловік. Також тут приймали від населення гроші під відсотки, оскільки банків і бірж ще не було навіть у Києві. Для службовців і робітників побудували до 150 будинків – всі з окремою садибою, городом, садом. Кожен ряд будинків складав особливий квартал: “Семенівка”, “Платонівка” і т.д. Працювали крамниці, де предмети повсякденного побуту та розкоші відпускалися без торгівельних накруток – аби тільки люди мали усе необхідне. З 1852 року діяла безкоштовна лікарня на понад 100 ліжок, малася багата аптека. В містечку був свій театр, бібліотека, паровий млин, лазня. Скрізь було газове освітлення, чим могли похвалитися лише два-три міста імперії. Коли імператор Микола І приїздив до Києва, генерал-губернатор Дмитро Бібіков познайомив його з Кіндратом Яхненком, і цар залишився задоволений зустріччю. З благословення ієрархів церкви Платон Симиренко весь час будував нові заводи, будинки для працівників.

Багатьом не вірилося, що звичайні люди, лише завдяки своїй невтомній праці та підприємливості, стали такими заможними. Тому у Городищі на ярмарках переповідали легенду, що колись Кіндрат Яхненко зустрівся з старим дідом, який поділився таємницею, що в одному з городищенських ставків на дні лежить човен, наповнений золотом і покинутий гайдамаками. Буцім тоді Яхненко взяв ставок в оренду, спустив воду і знайшов скарб, який дозволив так розвернутися.

Для дітей службовців і робітників заводу з 1857 року діяло приходське училище. Це було єдине двокласне (тобто 7-річне) училище на весь Черкаський повіт. Директором був Гелембіовський. Навчалося 150 учнів. Працювало 7 викладачі – майже всі з вищою освітою, а Патлаєвський та Васильєв згодом стали професорами університетів. Навчання велося за програмою технічних училищ. Однією з причин створення цього училища було звільнення випускників від тілесної кари та рекрутської повинності, яка в той час тривала 15 років. Також утримували недільну школу для дорослих. Вірогідно, що цю ідею запропонував Тарас Шевченко.

Повернувшись з заслання, Тарас Григорович здійснив давню мрію – відвідав рідні місця. Наприкінці червня 1859 року поет Дніпром дістався до Вільшанки, а відтак – до Городища, на завод Яхненків і Симиренка. Тоді фірма перебувала на вершині свого розвитку. Шевченко заїхав до свого приятеля – одного з службовців фірми Олексія Хропаля. Проте, не застав його вдома і зайшов до Платона Симиренка. Невдовзі з’явився і Хропаль. За кілька хвилин Шевченко був з усіма як свій. Але ті відвідини обмежилися лише кількома годинами. Та через кілька днів, 8 липня, Шевченко вдруге побував у Городищі. Комфортно влаштувався на квартирі Хропаля, подарував йому офорт «Приятелі». Вечорами до них заходили службовці заводу – люди високої освіти. Поет перебував у доброму настрої, розповідав веселі анекдоти, читав свої вірші, записані дрібним почерком у невеличку книжечку, яку дістав з-за халяви чобота. Такого художнього читання нікому з присутніх не доводилося чути ніколи раніше. Особливо запали в душу рядки вірша ”На панщині пшеницю жала ”. Тоді саме діяла комісія зі звільнення селян, і ”вірш уразив усіх, ніби електричним струмом ”. Обідав Шевченко у Платона Симиренка. Потім йшли оглянути завод, майстерні, містечко, училище. Шевченка дуже схвилювало дбайливе ставлення до людей. Зі сльозами на очах він обійняв Яхненка, поцілував і зворушено промовив: ”Батьку! Що ти тут наробив!”

У Хропаля зеленів прекрасний сад. При заводі були свої садівничі, які вирощували плодові дерева та декоративні рослини. Обіцяли подарувати Шевченкові кращі саджанці, як тільки він матиме свою садибу. Коли зайшла мова, що в книгарнях давно немає ”Кобзаря”, поету запропонували матеріальну підтримку на видання книги. Згодом Платон Симиренко надав поету 1100 рублів, а Шевченко повернув борг примірниками ”Кобзаря”. Цього разу перебування Шевченка у Городищі тривало 3 дні. Потім попросив дати коней, щоб поїхати до родичів у Кирилівку і Корсунь. Перебування Тараса Шевченка в Городищі зафіксував пристав Добржинський, який мав наказ стежити за поетом.

Заводське селище називали ”гніздом вільнодумства і прогресивних ідей ”. Адже тут у Симиренків, Яхненків, Хропалів отримували розраду для стомлених випробуваннями душ українські патріоти Кість Михальчук, Олександр і Федір Кістяківські, Дмитро Григорович-Барський, чільні Громадівці, народники, організатори та керівники Чигиринського повстання та багато інших славних синів і доньок нашого краю. Тоді Городище відвідав народоволець Андрій Желябов (який невдовзі вчинив теракт проти царя Олександра ІІ), історик Микола Костомаров, вчений Михайло Драгоманов. На фірмі у 1870–73 роках жив і працював автор слів державного гімну “Ще не вмерла Україна ” Павло Чубинський. Тут він підготував до друку 7 томів ”Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”. У передмові зазначив, що місце написання: ”Городищенський цукровий завод”. А Платон Симиренко підписував свої листи так: ”Городищенський завод – богоспасаємий”.

У 1877 році фірма Яхненків-Симиренків надала приміщення під шпиталь на 50 ліжок для поранених військовослужбовців нижчих чинів. Адже тоді Російська імперія воювала з Туреччиною, і коли військові дії відбувалися на території Болгарії, поранених в боях відправляли на видужування в Україну. Адміністрація фірми надала ресорні екіпажі для перевезення поранених із Черкас та виділила кошти для їх потреб на весь час війни. Родина Симиренків зробила значний внесок у розвиток Товариства Червоного Хреста. Анна Степанівна Симиренко була зарахована сестрою милосердя 30 серпня 1914 року. На випадок військового часу була готова працювати у Смілі в лазареті графа Бобринського.

Діяльність заводу розвивали три покоління Яхненків та Симиренків. Вони активно підтримували багатьох діячів української культури, зокрема композитора Миколу Лисенка, письменника Михайла Коцюбинського, історика Михайла Грушевського. Василь Симиренко говорив: “Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України… Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював ”.

Але успішну роботу підприємства підірвали смерть засновників, несприятливі обставини, з’явилися конкуренти. В січні 1876 року луснув банк Вайнштейна, який давав кредити під майбутній урожай буряків та виробництво цукру. В результаті фірма теж опинилася в скруті через борги. Та навіть коли фірма економічно занепала, побутове життя робітників залишалося одним із кращих в Україні. Святкова й нічна робота оплачувалася вдвічі дорожче, а у вихідні дні був скорочений робочий час. Врешті відбулося генеральне засідання адміністрації, всі визнали ситуацію вкрай тяжкою. Запропонували молодому князю Семену Воронцову створити спільне акціонерне товариство, але він відмовився. Тому вирішили продати підприємство, доки воно ще перебувало на плаву.

Завод припинив існування 1887 року. У 1889 році виробничі споруди придбали поміщики Балашови. Обладнання вони перепродали у Єлисаветрад. Перебудували приміщення під казарми, які здали в оренду артилерійській бригаді. Пізніше взагалі усе розібрали на цеглу. Вона була такою міцною, що сусідні поміщики та євреї охоче купували і зводили собі будинки в містечках і селах. Цілі колони возів їхали у напрямок Вільшани та інші сторони. На жаль, сьогодні навіть складно знайти місце, де колись вирувало життя великого і взірцевого заводського містечка.

На фото:

1. Цукрозавод Яхненків–Симиренків, фото ХІХ ст.

2. Заводоуправління Мліївської цукроварні, фото ХІХ ст.

3. Етикетка цукрової продукції.

4. Картина О.Берендея ”Т.Г.Шевченко читає свої твори в колі родини П.Ф.Симиренка”.

 

                                                                                                                                       Джерело:  http://vchos.blog.net.ua

Comments are closed.