SONY DSC

З головою фермерського господарства «Меринос – Захід», що у Дрогобицькому районі на Львівщині, Дмитром Огньовим, мав за щастя познайомитися ще декілька років тому. Молодим, інтелігентним, освіченим, вольовим, настирним і сміливим у своїх вчинках. Людиною діла, а не обіцянок. Власне ми й стали тоді очевидцями реалізації першої частини його великого проекту. Поблизу райцентру, на пустирі у Почаєвичах, Дмитро Володимирович побудував одразу ціле тваринницьке містечко для утримання та розведення овець кращих світових порід. Не завдяки, а всупереч несприятливій економічній ситуації в країні. Як виклик застою.

Над господарством «Меринос – Захід», поруч з українськими прапорами, з‘явився й прапор ЄС. Цікавий факт, що по-доброму вразив і запам‘ятався. Бо якщо працювати – то з українським розмахом і самовідданістю. Але з європейською якістю та її стандартами. Вперше для себе і вперше в Україні. У модному одязі й мештах, на вимощеній бруківкою площі перед фермою. І під прапорами. Ось так тут зустрічають.
Справді, так склалось, що ми побудували першу ферму, але конкретно ще не знали якими тваринами будемо займатися, – ділиться пан Дмитро. – Поїхали у Європу, подивились фермерські господарства. Потрапили на ферму під Мюнхеном. Це була компанія з розведення овець шотландської породи суффольк з невеликим поголів‘ям – 250 овець. І ось, коли я зайшов на ферму, побачив тварин, відчув їх енергетику – зрозумів, що це моє! Повернулися в Україну. Консультувався тоді з чиновниками з Міністерства аграрної політики і продовольства, бо було цікаво довідатись чи є подібні господарства у нашій державі. Один з чиновників тоді сказав, що вівчарство – це найзанедбаніша галузь у сільському господарстві. Я – людина, яка любить труднощі, тому знову й знову відзначив для себе, що це точно моє. Тим більше я побачив у Європі як вівчарство працює і розвивається. Тому у мене було завдання створити у нашій країні комплекс не гірший ніж під Мюнхеном. А, можливо, на порядок кращий.
Після першої черги будівництва з‘явилась і друга. У селі Летня біля Меденичів. На території колишнього колгоспу, що вичерпав свої можливості для існування. Старі ферми вже не було сенсу реконструювати. Тому Д. Огньов почав з нуля. Нині тут аж 4 найсучасніших тваринницьких приміщення. І всередині, і зовні. І з економічної, і з дизайнерської точки зору. Пан Дмитро успішно застосував на практиці дві здобуті вищі освіти. У Київському аграрному університеті опанував спеціальність управління економікою, а в Одеській академії – інженерно-будівельну справу. Поєднання у будівництві цегли, дерева й металу – це уже із сфери інженерного мистецтва. Мистецтво серед вівчарства? Поки що ми не звикли до цього. Якщо уважно придивитись, то ферма всередині – це й справді цікавий витвір із зрубів, балок і дошок. Тут затишно, гарно й зручно. І не лише для овець. У господарстві працює 16 працівників. Їм під силу доглянути усіх тварин, є досвід, є техніка, що допомагає годувати, доїти, заготовляти корми.
– «Меринос – Захід» займається племінним розведенням овець трьох порід: шотландський суффольк, бергшаф із австрійських Тіролів, мериноландшаф з німецької Баварії. Європейські породи – найпродуктивніші. Нині вже маємо 3000 голів. Найбільша кількість – мериноландшафів. Вивчаємо, приглядаємось яка з порід найшвидше буде затребувана. Плануємо дати Україні гарне племінне скотарство, а далі – робота з товарним молодняком, – ділиться пан Дмитро.
Ще декілька років тому сам господар їздив, цікавився, вивчав європейський досвід. Нині уже фермери з Європи навідуються у Дрогобицький район. Європейський прапор – як маяк чи орієнтир для всіх бажаючих. Дивись, й у світі господаря, Дмитра Огньова, вже помітили.
– Нині наше господарство відвідують провідні вівчарі з Австрії, Німеччини. І гуру англійського вівчарства також був тут. Це найавторитетніший фахівець власне з вівчарства у Великобританії. Вони переконались, що ми перебуваємо абсолютно на доброму європейському рівні. Триває тісна співпраця. Ми обмінюємось досвідом, їздимо один до одного. Гості, наприклад, уважно відстежують як ми удосконалюємо європейські породи завдяки кормовій базі. А ми ж прагнемо почерпнути інші цікаві моменти і застосувати їх у своєму виробництві.
Фермерське господарство «Меринос – Захід» давно доросло до експортування якісної та екологічно-чистої продукції за кордон. Продукція, звісно, є. Але іншого, як завжди, забракло у високопосадовців.
У нас і справді є пропозиції, нашу баранину з нетерпіння чекають у Європі та світі. Одна із серйозних перешкод для експорту живої ваги баранини, забійних тушок – це відсутність відповідного сертифікату, що дозволить фермерові працювати з Євросоюзом. І поки що не створено жодної групи на рівні Мінагрополітики, щоб такі дозвільні документи нарешті були. Сумно, звичайно, але це факт, – наголошує пан Дмитро.
Чи є умови, щоб цю частину бізнесу реалізувати в Україні? Щоб забезпечити внутрішній ринок м‘ясом, шкірою, вовною овець? – питаємо.
– На сьогодні є попит. Це важливо. Бо за останні роки справді пропала культура споживання баранини, що, у свою чергу, привело до повної відсутності цієї продукції на ринку України. Але, на щастя, споживачі повертаються до цього продукту, насправді екологічно-чистого, вирощеного у гарних природних умовах. А по-друге, уже є сьогодні і переробка шерсті, і обробка шкіри, є попит на молодняк. Сьогодні наша ферма є флагманом у галузі сільськогосподарського виробництва. Колектив розуміє, що ми можемо дати населенню те необхідне, у чому назріла потреба.
Оглядаючи тваринницькі приміщення, помічаємо високу культуру виробництва. Усюди охайно, затишно, без специфічних запахів тварин. Три тисячі поголів‘я, а пахне свіжим зеленим кормом та сіном. Дмитро Володимирович каже, що ця культура передалась йому, напевно, з молоком матері. І що у їхньому житті, у житті їх сім‘ї по-іншому просто не було. Хоча й у Європі, – відзначає наш співрозмовник, – не всі ферми перебувають в однаковому стані. Є кращі, є гірші. Там, де діє висока культура виробництва, там і працівники живуть набагато краще, і продукція найвищої якості.
Є уже й наступний, третій вагомий крок з великого проекту Д.Огньова щодо відродження вівчарства. Це – окремі компактні фермерські господарства. Їх модель також запозичена у Європі. У західних областях України є усі можливості для їх створення та швидкого поширення. Тут найкраща для тваринництва земля, а, отже, й кормова база найкраща. То чому б її ефективно не використати?
Будуючи великий та сучасний комплекс у селі Летня, який займається розведенням і формуванням молодняка, Дмитро Володимирович у своїх планах паралельно передбачив власне й фермерське господарство, звідки буде поступати молодняк для великого комплексу. У селі Залужне побудовано таку сімейну ферму і вона діє. Тривають завершальні роботи для її офіційного відкриття. Але нам все ж дозволили побувати тут ще до урочистого перерізання стрічки.
На високій місцевості, що під селом Залужне, ферма нагадує гніздо птаха. Бо звідси усе видно довкола як на долоні. Нова тваринницька ферма, пасовище. Поруч побудували й доволі просторий будинок, з усім необхідним для проживання людей. Вже майже рік тут проживає сім‘я фермера Миколи Шаповалова. Він, його дружина, син та один робітник. Пан Микола закінчив Дрогобицьке технічне училище. За спеціальністю – електрогазозварювальник. Його дружина пані Ірина за фахом учитель фізики. Сім’я вирощує, доглядає овець і турбується, щоб вони були здоровими, а поголів‘я збільшувалось. Запитуємо у фермера, що покликало його сюди?
– Природа, краєвиди, симпатичні тварини. Подалі від людської суєти, – відповідає фермер Микола Шаповалов. – Протягом дня овець годуємо лише зеленою травою, увечері додаємо трохи соломи, щоб шлунок тварин добре працював. Поруч – площі для вирощування трави для сінажу й сіна, корму на зиму. Майже 15 гектарів землі.
Крім вівчарства Дмитро Огньов вирішив зайнятись і козярством. Розповідає, що кормів вистарчає, а кози і вівці мають одну похідну. Вони – від муфлона.
– Коза й справді дуже цікава та продуктивна. Якщо молоко є щодня, то є можливість заробляти. Це живі кошти. За 280 днів лактації надій від однієї кози становить 800 літрів, – каже Дмитро Володимирович. – Господарств, які вирощують кіз вкрай мало, їх на пальцях однієї руки можна полічити. Та й ці господарства мають не найкраще поголів‘я. Це не критика на адресу фермерів. А це критичне слово про міністерських чиновників, які за 25 – 30 років так і не спромоглися підтримати такий напрям тваринництва як козярство чи вівчарство. І нині Мінагрополітики поки що не знаходить часу й можливості для підтримки малих форм господарювання, якими є ферми для племінного вирощування овець та кіз. Чиновників більше приваблюють великі, грандіозні мега-проекти. Хоча потенціал власне сімейних господарств – вагоміший та економічно вигідніший. З найдешевшою кормовою базою і високою продуктивністю виробництва. Нині ми підтримуємо зв’язок з австрійськими фермерами та їх Міністерством сільського господарства. Хочемо показати на власному прикладі, що можна зробити на невеликій фермі, розрахованій на 200 – 300 голів, і великій – на 700 голів промислового виробництва.
Ще декілька слів про фермера, господаря, власника Дмитра Огньова. Народився він у Дрогобичі, у Франковому краї. Тут йому усе рідне та близьке. Тут навчався у середній школі.
Майже 23 роки тому, у зв‘язку із сімейними обставинами, змушений був переїхати в інше місце для проживання. Але, коли батьків не стало на світі, прийняв рішення повернутися на історичну батьківщину, – розповідає пан Дмитро. – До цього, відверто кажучи, спонукали й мої діти, сини. Переїхавши з Києва у Дрогобич, почали шукати варіанти куди можна застосувати свої знання, реалізувати себе.
Нині діти завжди поруч з татом. У силу свого віку (8 і 4 роки) у синів Єгора та Григорія є інтерес не стільки до самого господарства, скільки до тварин, особливо до маленьких ягняток та козенят. Діти просто нерозлучні з ними. На вихідні – тут як тут. Тому пан Дмитро дуже сподівається, що сини понесуть його справу далі. У наступні покоління. І нам би цього дуже хотілося! Віримо і сподіваємось! Бо так емоційно сильно і красиво складається життя.
АНАТОЛІЙ ОЧКОЛАС


Comments

Дмитро Огньов. Шлях до успіху — Коментарів немає

Залишити відповідь