Пошук комплексу заходів, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів вологи, потребує оцінки ефективності акумуляції твердих опадів шляхом снігозатримання.

Дефіцит вологи – один з головних факторів у сільськогосподарському виробництві, прояв якого приводить до недоборів урожаю і негативних змін якості продукції. Як показує практика останніх років, дедалі більше зростають ризики виникнення посушливих умов. Тому сучасні технології вимагають як від науковців, так і від аграріїв суттєвого їх удосконалення, і зокрема в пошуку комплексу заходів, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів вологи. Одним із найбільш широковідомих методів накопичення вологи в зимовий період, над яким все частіше починають задумуватися господарники, є снігозатримання.

Снігозатримання: за і проти

Проте, як і в кожній «добрій справі», є свої плюси і мінуси. Щодо плюсів, тут все просто і всім все зрозуміло. За допомогою снігозатримання можна додатково накопичити певну кількість води. Однак, науковцями експериментально доведено, що це майже не позначається на запасах продуктивної вологи і, як результат, практично не впливає на врожайність. А от питання мінусів постійно залишається дискусійним. На перший погляд, снігозатримання – досить проста процедура, виконання якої не вимагає спеціальних навичок і знань. Тоді як неправильна організація території, вибір місця і нарешті, сама техніка проведення робіт гарантує повний провал.

За узагальненими даними, в рови, яри і на пустирі наноситься в середньому приблизно 20% снігу. Але якщо навіть весь сніг залишити на місці, його все ще буде недостатньо для зволоження кореневмісного шару ґрунту на всю глибину, а установка снігозатримуючих щитів забезпечує його утримання на одних ділянках за рахунок зменшення на інших. Крім того, невміло поставлена перепона буде збирати біля себе короткі, але круті замети, наявність яких призведе до запізнення з ранньовесняним обробітком ґрунту. Практика показує, що за нерівномірного розподілу снігового покриву, фізична стиглість ґрунту також наступає нерівномірно. Тому для господарств, які планують практикувати снігозатримання потрібно врахувати ті негативні фактори, що можуть проявитися.

Окремим питанням є господарства, у землекористуванні яких є горбиста місцевість, для них снігозатримання мало би стати невід’ємним агрозаходом, з метою зменшення стоку талих вод та поширення ерозійних процесів ґрунту. На різко виражених схилах, незалежно від напрямку пануючих вітрів доцільно ставити перешкоди. І краще їх розташовувати поперек найбільшого схилу. За такого розміщення потрібно менше матеріалів і праці.

Проведений нами аналіз засвоєння опадів осінньо-зимового періоду засвідчує, що найвище засвоєння снігової води відбувалося у роки з сухою осінню, коли величина, так званого осіннього промочування ґрунту не перевищувала 25-30 см. Хоча дані останніх років вказують на той факт, що зі зміною клімату в бік потепління глибина осіннього промочування ґрунту почала втрачати регулюючий вплив на процес весняного вологонакопичення. Причина цього явища, мабуть, полягає в одній з характерних особливостей ґрунту, зокрема в його шпаруватості. Ще більш як півтора століття тому наш земляк Олексій Григорович Дояренко стверджував, що вирішальну роль у таких процесах як водопроникність, повітропроникність, вологоємкість, капілярне підняття тощо відіграє капілярна і некапілярна шпаруватість і зокрема співвідношення між ними. На думку багатьох дослідників, для нормального росту і розвитку рослин, оптимум загальної шпаруватості ґрунту має бути в межах 50-60% від його об’єму, зі співвідношенням між капілярною і некапілярною шпаруватістю 1:1. У разі порушення цього співвідношення волога не фіксується. Зафіксовані випадки коли після вбирання талих або дощових вод, вологоємність вже протягом 1-2 діб не перевищувала 10-12% від маси сухого ґрунту. В результаті чого навіть за рясних дощів рослини відчувають дефіцит вологи. І тут виникає цілком логічне запитання.

Чим ми можемо допомогти нашим ґрунтам?

Ще зі студентської лави ми пам’ятаємо, що шпаруватість ґрунту залежить від його гранулометричного складу, обробітку, життєдіяльності ґрунтової фауни і головне – вмісту органічної речовини. Збагачення ґрунту органікою, яка одночасно є вихідним матеріалом для побудови зернистої водостійкої структури, – один з істотних факторів у боротьбі з посухою. Здатність органічної частини ґрунту утримувати воду в 2,5-3 рази вища, ніж у мінеральної. Реальним і найменш затратним методом вирішення цього питання є сидерати. Незважаючи на багатогранний позитив від сидератів (підвищення біологічної активності, розпушення підорного шару, зниження кислотності тощо) питанням сидерації як раціонального використання вологи приділяють мало уваги.

Іншим досить дієвим методом у протистоянні рослин з посухою є застосування препаратів за участі пектинів та амінокислот. Пектини входять до складу рослинних клітин у вигляді біополімерів за участю солей кальцію, магнію та натрію. Разом з іншими компонентами клітинних стінок рослин вони забезпечують їхню міцність і еластичність, оберігають рослини від висихання, забезпечують посухостійкість і морозостійкість, виконують захисну роль рослин у взаєминах з фітопатогенами, сприяють ліквідації пошкоджень та виходу рослини зі стану стресу. Адже стрес – це не лише погіршення біосинтетичних процесів, а насамперед порушення відтоку метаболітів. І саме полісахариди беруть на себе функцію нейтралізації вільних радикалів метаболічною детоксикацією. Їхні макромолекули є визначальними в проростанні насіння і рості рослин. Активні цукри пектинів (олігосахариди), маючи малу молекулярну масу, характеризуються високою фізіологічною активністю і є прекрасним енергеном. Крім того, пектини здатні взаємодіяти з білковими антигенами та стимулювати гормональний імунітет рослини-господаря, а також покращувати проникнення води та поживних речовин клітини.

Шкода, що асортимент препаратів на ринку України, до складу яких входять пектини, є дещо обмеженим, тому й не всі аграрії мають можливість переконатися у їхній ефективності. Щоправда цей дефіцит дещо вдається компенсувати препаратами за участі амінокислот та фітогормонів. Хоча й порівнювати різні функціональні групи не зовсім коректно, проте завдяки здатності цих речовин впливати на гормональний баланс та осмотичний потенціал клітин, ми не маємо права про них забувати. Так, наприклад 7-10 денна засуха здатна повністю змінити гормональний статус рослин: катастрофічно знижується рівень індолілоцтової кислоти (ІОК), натомість зростає вміст інгібітора – абсцизової кислоти (АБК). Хоча й накопичення АБК є цілком логічною реакцією рослини на стрес, проте дефіцит вологи нерідко позначається на інтенсифікації дихання, тоді як надмірне дихання призводить до накопичення активних форм кисню та гальмування синтезу АТФ. Адже головна функція будь-якої рослини це формування потомства, а формування врожаю – це вже прерогатива агрономів (технологів).

Серед препаратів за участю амінокислот найбільшої уваги заслуговують продукти, що мають поліфункціональні властивості. Так, наприклад, в рослині пролін виступає як структурний компонент білків і як вільна амінокислота. Підвищена потреба в проліні виникає після впливу високих і низьких температур, після підвищених концентрацій NaCl і важких металів, за окислювального (оксидативного) стресу, дії ультрафіолетового випромінювання. Спрямовану дію на активізацію водообмінних процесів та на формування кореневої системи мають гліцин та аланін. Вони не лише входять до складу білків та продукують фітогормони, але і відповідають за ділення клітин та морфогенез рослини в цілому, а головне – кореня. Достатній рівень гліцину сприяє росту тканин, а його роль у захисті клітин від зневоднення є беззаперечною. Молекули гліцину набагато менші відносно інших хелатуючих речовин, а препарати, в яких він міститься, як правило, мають більшу концентрацію інших структурних компонентів, які разом з гліцином вбудовуються у клітини, перешкоджаючи втраті вологи. Одноосібна дія гліцину в стресових умовах проявляється значно слабше ніж в тандемі з проліном, який сприяє підвищенню імунітету рослин та  регулюванню азотобмінних процесів. Потреба у цій амінокислоті найгостріше виникає в умовах водного та температурного стресів. Доповненням вище зазначених амінокислот є аланін, який спряє зміцненню імунної системи, підтримує та відновлює тургор у рослин.

Для багатьох агрономів цікавим буде той факт, що гліцин у комплексі з іншими амінокислотами посилює засвоєння фосфору, що вкрай важливо на ранніх етапах органогенезу та за перепадів температур. Оскільки рослини чутливі до фосфорного голодування на ранніх етапах органогенезу, а його нестачу важко наздогнати в подальшому, то його фіксація у прикореневій зоні є вкрай важливою, адже саме цей елемент мінерального живлення відповідає не лише за рівномірність сходів, але і за краще формування кореневої системи та покращує її поглинаючу здатність в цілому.

Марія Августинович,

кандидат сільськогосподарських наук,

завідувач науково-дослідною

лабораторією інноваційних технологій та впровадження

ТОВ «УНПЦ «Інститут живлення рослин»

Comments are closed.